Останні два десятиліття по праву вважаються переломними в клінічній нефрології. Значною мірою це визначається впровадженням програмного гемодіалізу та трансплантації нирок, що забезпечують продовження життя і повернення до праці хворих, які раніше вважалися приреченими. У зв'язку з цим правильна оцінка перебігу і прогнозу хворих з ХНН набула особливої актуальності. Вирішення цих питань тісно пов'язане з розробкою класифікації ХНН, оскільки «будь-яка класифікація має об'єктивну цінність лише в тому випадку, якщо конкретне опис, що вона може дати на підставі наявної інформації, що дозволяє забезпечити прогнозування» (М. Бейлі, 1970). Це положення враховувалося вже при перших спробах створення класифікації ХНН та вивчення прогностичної значущості окремих проявів ниркових захворювань. Так, Widal (1929) за рівнем сечовини плазми ділив хворих з хронічним гломерулонефритом на групи, виділяючи 4 «етапу азотемії»: I - нормальний рівень сечовини; II-в межах 50-100 мг%; III - вище 100 мг%; IV - 200-300 мг%. При цьому він підкреслював, що на другому етапі азотемія може бути тимчасовою, на третьому - вона стійка і тривалість життя хворих рідко перевищує рік, а на четвертому - складає місяці або тижні. Lichtwitz (1925) на підставі результатів багаторічних спостережень вважав «індикатором тяжкості» ХНН ретиніт, вказуючи, що «при поєднанні ниркової недостатності з ретинітом 2/3 хворих гине протягом одного року і лише 6-8% переживає другий рік».
Хоча основний принцип побудови старих і нових класифікацій один - кожна наступна ступінь (стадія) відображає наростання важкості ХНН, тим не менш вони багато в чому різняться, що ускладнює порівняння результатів лікування ХНН в окремих нефрологічних та урологічних центрах.
В одні і ті ж стадії вкладається різний зміст, що використовуються для цього різні критерії, а якщо однакові, то відрізняються за своїм кількісним значенням (табл. 1). У той же час необхідність уніфікації класифікації ХНН, безсумнівно, зумовлена тенденцією до збільшення числа спеціалізованих нефрологічних відділень, лікарів, зайнятих наданням допомоги хворим з ХНН, що розширюється міждержавним співробітництвом нефрологів. Як видно з табл. 1, в якій наводиться низка класифікацій, запропонованих в останні роки, відмінності між ними значні: в одних - основними критеріями важкості ХНН є наявність і вираженість її клінічних проявів, в інших - один або декілька показників функціонального стану нирок, у третіх - ті і інші. Варіює і число виділених ступенів (стадій) ХНН.
Ми вважаємо за доцільне зупинитися на критеріях оцінки важкості ХНН, так як це питання має принципове значення і без нього не може бути вирішене «один з найважчих аспектів проблеми ниркової недостатності - прогноз» (3. Віктор, 1968). Для судження про вираженості ХНН використовуються різні показники, вибір яких визначається поруч причин.
До їх числа слід віднести лікарську традицію, характер лікувальних установ (терапевтичне або урологічне), технічну оснащеність, використовувані методи лабораторно-функціональної діагностики і, нарешті, нефрологічний досвід і ерудицію. Остання обставина має важливе значення. З урахуванням його не витримує критики класифікація та рекомендовані для судження про вираженості ХНН показники, які протягом ряду років призводить С. Б. Меламед (1969) в методичних листах і довіднику по лікарсько-трудовій експертизі. В класифікації М. А. Лопаткіна і І. Н. Кучинського використовується в якості одного з показників важкості ХНН осмолярність сечі. Безсумнівно, вона найкраще відображає концентраційну здатність нирок. Однак не можна не враховувати, що визначення цього параметра недоступно більшості лікувально-профілактичних установ і досі в клінічній практиці при оцінці концентраційної здатності нирок доводиться виходити з показників питомої ваги сечі, одержуваних в умовах різного водного режиму. Тому введення осмолярності сечі в класифікацію, призначену для широкого кола лікарів, видається передчасним. Не можуть не викликати заперечень і позначення другої і третьої стадій ХНН у даній класифікації. Навряд чи можна говорити про «компенсованій» ХНН (II ст.), коли у хворого вже є, хоча і легка диспепсія, сухість у роті, втомлюваність. Маловиправданим нам здається назва III стадії - «інтермітуюча», оскільки минущими (оборотними) прояви ХНН в тій чи іншій мірі можуть бути на різних етапах розвитку ХНН, за винятком кінцевої стадії.
