У мирний час забезпечення оптимальних умов для роботи перших етапів можливо завдяки функціонуванню спеціальних виїзних бригад, які незалежно від ступеня їх підготовленості все ж не можуть (і від них не можна вимагати) в значній частині випадків надати допомогу потерпілому остаточно потрібному обсязі, тому таку допомогу не можна визнати спеціалізованої, хоча в даних умовах вона, безсумнівно, буде найбільш грамотною і в межах можливого - повній. Остання обставина, власне, і є головною причиною поділу реанімаційної служби на два етапи, що розрізняються між собою за їх реальним можливостям, а значить і за пропонованим до них вимогам.
Завдання виїзних реанімаційних бригад, покликаних надавати допомогу при травмах, можна сформулювати наступним чином:
1. Швидке та патогенетично обґрунтоване надання допомоги потерпілому, спрямоване в першу чергу на нормалізацію функцій зовнішнього дихання і кровообігу, на зупинку кровотечі, закриття ран, функціональне знерухомлення травмованих частин скелета, блокування болю і зняття емоційно-стресової напруги.
2. Використання всіх можливостей для максимальної економії часу при підготовці потерпілого до гранично бережний транспортуванні.
3. Вибір найбільш раціонального напрямку транспортування.
4. Надання життєво необхідних посібників у процесі транспортування.
Для госпітального ланки травматологічної реанімаційної служби пред'являється по суті тільки одна вимога - максимально швидке і повноцінне (всебічне) надання допомоги потерпілому до надійного виведення його зі стану, що загрожує Життю, та попередження рецидиву такого стану.
У зв'язку з цими вимогами надзвичайно важливо при організації травматологічних відділень реанімації передбачати їх раціональне розташування, планування і оснащення, відпрацьовувати чіткість прийому потерпілих, їх подальше просування, обстеження і лікування з урахуванням наступності між першим і другим етапами. Вибір і планування реанімаційних приміщень в стаціонарах повинні проводитись з урахуванням наступних вимог: 1) безпосередня близькість до приймального відділення; 2) забезпечення найбільш раціонального маршруту просування хворих всередині стаціонару; 3) простота доступу до службових приміщень; 4) оптимальність метражу, освітленості і температури службових приміщень; 5) чітке призначення кожного службового приміщення.
Дотримання цих вимог обумовлює найкращі умови роботи і забезпечує найбільш раннє і максимально повноцінне проведення протишокової терапії і реанімації.
В залежності від місцевих умов відділення реанімації можуть мати наступні організаційні форми.
Перша форма - так звані протишокові або реанімаційні кабінети (центри). Ця форма в даний час залишається найбільш поширеною і в організаційному плані цілком доступною для будь-якого лікувального закладу. Реанімаційні кабінети створюються зазвичай при приймальних відділеннях і складаються з 1-2 кімнат. Оснащуються вони всім необхідним для протишокової терапії і реанімації та служать у відповідних ситуаціях робочим місцем для всіх відділень цього закладу, Свого штату ці кабінети зазвичай не мають і обслуговуються черговими лікарями всіх спеціальностей. Позитивна роль таких кабінетів безсумнівна, так як завдяки концентрації уваги персоналу на вступників сюди хворих, відповідного оснащення і обладнання, якість і організація медичної допомоги при надзвичайних станах помітно поліпшуються.
До істотним недоліків такої організаційної форми реанімаційної служби слід віднести відсутність спеціально підготовлених кадрів. Крім того, при такій структурі немає можливості проводити досить тривалу інтенсивну терапію в послешоковом (постреанімаційному) та післяопераційному періодах, що змушує вдаватися до явно не байдужому для результату травми перекладу постраждалих у профільні відділення.
