Були зроблені спроби вивчити гіпотензивну дію блокаторів β-адренергічних рецепторів (Waal, 1966; Bichards, 1966; Prichard і співавт., 1966; Prichard, 1966; Paterson та співавт., 1966; Е. І. Жаров, Р. О. Аршакуни, 1967; Frochliche з співавт., 1968; A. Л. Дощіцин). Дослідження пропранололу (індерал) показало, що в дозі 30-150 мг на день самостійно він може бути використаний лише при легкій гіпертонії, а в необхідних випадках доцільна його комбінація з іншими гіпотензивними препаратами. У той же час у літературі є вказівки (Hedwall, 1965), що у щурів він пригнічує дію резерпіну, гуанетидину та a-methyl-Dopa.
Застосування антагоністів альдостерону - спиронолактонов - для лікування ниркової гіпертонії проводиться рідко, але у випадках гіперальдостеронізму воно може мати місце як самостійно, так і в комбінації з салуретиками гидрохлоротиазидового ряду. Доза спиронолактонов (альдактона) коливається від 25 до 200 мг на день (Delahaye і співавт., 1966; Wolf і співавт., 1966). Тривалість застосування - від 126 днів до 42 тижнів. Вміст натрію у їжі обмежується до 1,5-3 г на добу. При вираженій нирковій недостатності альдактон протипоказаний.
При ниркової гіпертонії може бути використаний паргилин (эутонил, - Stroescu, 1966), що володіє властивостями інгібітора моноаміноксидази в комбінації з блокуванням адренергічних систем. Дозування становить 25-150 мг! день. Зниження периферичного судинного опору призводить до збільшення RBF і GFR.
Ми вже мали можливість вказати, що лікування гіпертонії, в тому числі і ниркової, зазвичай проводиться не одним яким-небудь препаратом, а їх комбінацією. Найчастіше комбінуються резерпін і салуретики. Ця комбінація є основною для радянського препарату депрессина (поряд з дібазолом) і швейцарського Serpasil-esidrex. Загальноприйнято одночасне застосування гуанетидину та салуретиків гидрохлоротиазидового ряду, комбінації серпазила і апресину.
Рекомендується призначення препарату бринальдикс, що володіє натриуретическим і меншим калиуретическим ефектом. У дозі 20-40 мг він потенціює дію октадина і надає самостійне гіпотензивну дію (Н. Т. Савченкова, Б. Б. Бондаренко, Е. М. Ар'єва, Е. Б. Леві, 1969).
Таким чином, гіпертонію при хворобах нирок при відсутності вираженої ниркової недостатності можна і треба лікувати енергійно і тривало (місяцями і роками), вживаючи, загалом, ті ж засоби, що і при лікуванні гіпертонічної хвороби, але з урахуванням тільки що описаних особливостей дії окремих фармакологічних агентів на функцію нирок. Однак при хворобах нирок потрібно домагатися більш повільного і поступового зниження артеріального тиску. Лікування гіпертонії при відсутності ниркової недостатності доцільно проводити в умовах обмеження в дієті хлориду натрію-до 1,5-3 г, так як приблизно у х/4 хворих це саме по собі нормалізує артеріальний тиск. В інших випадках необхідна медикаментозна терапія, яку вигідно розпочати з призначення резерпіну, а при відсутності ефекту - додавання до нього гипотиазида. Саме по собі зниження підвищеного артеріального тиску не погіршує функції нирок, мало впливаючи на склад сечі. У випадках високої і стійкої гіпертонії, коли доводиться застосовувати сильнодіючі препарати і їх комбінації (симпатолітики), що спостерігається при цьому погіршення ниркового кровотоку і фільтрації носить минущий характер (А. Я. Ярошевський, Е. М. Ар'єва, Н. Т. Савченкова, А. М. Левін, 1966) і не викликає помітних порушень концентраційної функції нирок, мало відбиваючись на складі сечі. В той же час тривала нормалізація артеріального тиску у хворих нефритом і пієлонефрит доцільна, так як значно знижує ймовірність розвитку злоякісної гіпертонії, серцевої недостатності, церебральних ускладнень і неминучого при гіпертонії артеріосклерозу. При наявності злоякісної гіпертонії Dollery (1966) показав, що тривале застосування a-methyl-Dopa в дозі до 3 г на добу в комбінації з 50 мг гідрохлоротіазиду дозволяє продовжити життя навіть у хворих з хронічною уремією.
У випадках важкої гіпертонії з одночасним зниженням функції нирок показано введення діазоксиду - препарату, позбавленого побічної дії, зменшує нирковий кровотік і клубочкову фільтрацію. Тривале застосування його per os обмежена гипергликемическим ефектом, але внутрішньовенне введення показало, що препарат є методом вибору при лікуванні рефрактерної гіпертонії, у тому числі протікає з вираженою азотемією (Hamby з співавт., 1968).
Важливий і питання про вибір клінічних форм ниркової гіпертонії, найбільш доцільних для проведення гіпотензивної терапії. Остання особливо показана при хронічному гломеру-лонефрите з вираженою гіпертензією, невеликими змінами складу сечі, непорушеною функцією нирок, рубцюванням клубочків без вираженого прогресування захворювання. При хронічному пієлонефриті з гіпертонією гіпотензивна терапія також повинна проводитися, але разом з антигіпертензивними препаратами для зниження артеріального тиску доцільно застосування антибіотиків, що впливають на активність запального процесу. Що стосується гострого гломерулонефриту, то більшість дослідників (Wilson; 1960, Moeschlin, 1965) вважають, що спеціальна медикаментозна гіпотензивна терапія повинна застосовуватися при загрозі гіпертензійного ускладнень (енцефалопатії, ниркової еклампсії, гострої серцевої недостатності, набряку соска зорового нерва або геморагій на очному дні) або при підйомі максимального АТ вище 180 мм рт. ст. Якщо питання про лікування ниркової гіпертонії у випадках відсутності різкого порушення функції нирок представляється відносно ясним, то розвинулася недостатність і особливості азотемія і уремія значною мірою його ускладнюють. Справа в тому, що значне зниження тиску, як правило, може бути досягнуто лити за допомогою тих фармакологічних засобів (симпатолітики), які серйозно погіршують і без того різко порушені нирковий кровотік і фільтрацію, приводячи до помітного наростання азотемії. Різке обмеження натрію в дієті при наявності вираженої азотемії, як правило, не показано, а призначення резерпіну рідко виявляється ефективним, тому исмелин (октадин3 изобарин) повинен призначатися у цих випадках лише при абсолютних показаннях (енцефалопатія, бурхливо прогресуючі зміни на очному дні, гостра серцева недостатність). Показано внутрішньовенне введення діазоксиду (600 мг). Як правило, не слід домагатися повної нормалізації артеріального тиску (та це й важко досяжно), а лише його помірного зниження для усунення тяжких ускладнень. У 1964 р. Giovannetti і Magriore зробили вдалу спробу лікування гіпертонії у хворих з уремією поєднанням низкобелковой (див. гол. XIV) дієти з невеликими дозами (5-15 мг pro die) гуанетидину. У тих випадках, коли хворим проводився гемодіаліз, доза гуанетидину підвищувалася до 30 мг pro die.
Введення в практику методів внепочечного очищення (гемодіаліз, перитонеальний діаліз) показало, що в деяких випадках корекція гіпертонії можемо здійснюватися і цим шляхом. Так, застосовуючи фракційний перитонеальний діаліз з гипонатриевой (у порівнянні зі складом сироватки) диализирующей рідиною (136,8 проти 150 мекв/л), А. М. Левін (1966) в нашій клініці спостерігав зниження АТ у 92% хворих. Зниженими тиск залишалося від 5 до 30 днів після кожного діалізу.
Резюмуючи все сказане, ми можемо вважати, що зниження підвищеного АТ (сама по собі), як правило, не погіршує функцію нирок, а в ряді випадків покращує їх. Різні гіпотензивні препарати і їх комбінації в цьому відношенні діють неоднаково, і вибір препаратів повинен починатися з найменш впливають на функцію нирок. Тривале застосування гіпотензивної терапії при гіпертонічних варіантах перебігу хронічного гломеруло - і пієлонефриту доцільно, так як значно зменшує ймовірність розвитку злоякісної гіпертонії, серцевих і мозкових ускладнень. Принципи лікування гіпертонії у випадках збереглися і різко порушених функцій нирок не зовсім однакові, так як в останньому випадку важко і не цілком доцільно домагатися нормалізації тиску, а застосування симпатолітиків повинно здійснюватися лише за абсолютними показаннями. При проведенні лікування уремії методами внепочечного очищення можлива і корекція гіпертонії.
